Ми у Facebook
ПОПОВИЧ Павло Романович (05. 10. 1930, с. Узин, нині місто Білоцерківського р-ну Київської обл. – 29. 09. 2009, смт Гурзуф, АР Крим, похований у Москві) – льотчик-космонавт. Генерал-майор авіації (1976). Кандидат технічних наук (1977). Двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974). Герой Праці Демократичної Республіки В’єтнам (1962). Державні нагороди СРСР. Орден князя Ярослава Мудрого 4-го ступеня (2005). Закінчив Качинське військове авіаційне училище льотчиків (м. Мічурінськ Тамбовської обл., РФ, 1954), Військово-повітряну інженерну академію (Москва, 1968). Служив у частинах ВПС. 1960 зарахований до загону космонавтів. 12–15 серпня 1962 на космічному кораблі «Восток-4» здійснив перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів разом із А. Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель «Восток-3». Став четвертим космонавтом СРСР. Під час групового польоту проведено перші експерименти з радіозв’язку між екіпажами двох кораблів у космосі та взаємне фотографування, виконано низку науково-технічних і медико-біологічних експериментів. 12 серпня 1962 Павло Попович на прохання С. Корольова виконав пісню «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», що стала першою піснею, виконаною в Космосі. Космічний корабель «Восток-4», який він пілотував, за 70 год. 44 хв. облетів Землю 48 разів. 3–19 липня 1974 як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» разом із бортінженером Ю. Артюхіним здійснив другий політ. 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3». Спільний політ космічного комплексу «Салют-3»–«Союз-14» тривав 15 діб. Під час польоту екіпаж виконав значну програму наукових досліджень. 1972–78 – начальник 1-го управління, 1978–89 – заступник начальника з науково-випробувальної роботи Центру підготовки космонавтів (Зоряне містечко, Московська обл.). Голова Федерації боксу СРСР (1973–77, 1981–91). Депутат ВР УРСР 6–11-го скликань (1963–90). Працював директором Російського інституту моніторингу земель і екосистем (Москва, 1992–2001). Від 1999 – президент Українського союзу космонавтів. Автор книг «Вылетаю утром» (Москва, 1974), «Космонавтика – человечеству» (Москва, 1981), «Испытания космосом и Землей» (К., 1982), «Бесконечные дороги Вселенной» (Москва, 1985, у співавторстві; українською мовою – К., 1986), «Капітани Зоряних містечок» (К., 1986) та ін. У рідному місті встановлено погруддя Павла Поповича. Його ім’ям названі гірський хребет в Антарктиді, мала планета № 8444, Запорізька дитяча залізниця, Білоцерківське професійно-технічне училище, вулиці у Білій Церкві, Донецьку, Кропивницькому, Рівному, Хмельницькому та інших містах колишнього СРСР.
Література
Михайлова В. Жил в Узине мальчишка. Сф., 1967; Черток Б. Е. Ракеты и люди. Лунная гонка. Москва, 1999; Скобельський В. Зірка на ім’я Павло Попович // Голос України. 2010, 5 жовт.; Берег Вселенной: Воспоминания ветеранов космодрома Байконур. К., 2014.
Б. Г. Лапідус