Ми у Facebook
ІВАНЕНКО Дмитро Дмитрович (16(29). 07. 1904, с. Мачухи, нині Полтавського р-ну Полтавської обл. – 30. 12. 1994, Москва) – фізик. Доктор фізико-математичних наук (1940), проф. (1931). У Полтаві 1920–23 викладав фізику та математику в трудовій школі, водночас навчався у Педагогічному інституті й працював в Астрономічній обсерваторії. Закінчив Ленінградський університет (нині Санкт-Петербург, 1927). Працював науковим співробітником Державного фізико-технічного інституту (Ленінград, 1927–29); завідувачем відділу теоретичної фізики Українського фізико-технічного інституту (Харків, 1929–31) та кафедри теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного інституту (1930–31); старшим науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту (1931–35) та водночас завідувачем кафедри фізики Ленінградського педагогічного інституту (1933–35). Засновник журналу «Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion» (Харків, 1932). Ініціатор і вчений секретар 1-ї Всерадянської ядерної конференції (Ленінград, 1933). 27 лютого 1935 заарештований і засуджений до 3-х р. таборів як «соціально небезпечний елемент», 30 грудня того ж року за клопотанням Я. Френкеля, С. Вавилова та А. Йоффе переведений з Караґандинського табору (Казахстан) у м. Томськ (РФ), де був старшим науковим співробітником Сибірського фізико-технічного інституту і завідувачем кафедри теоретичної фізики Університету. Очолював кафедру теоретичної фізики Уральського (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ; 1939–43) та Київського (1940–41) університетів, кафедру фізики Московської сільськогосподарської академії (1944–48). Від 1943 – професор кафедри теоретичної фізики Московського університету (1944–85 керував також семінаром); водночас 1949–63 – старший науковий співробітник Інституту історії природознавства і техніки АН СРСР. Ініціював видання журналу «Известия вузов СССР. Физика» (Томск, 1960). Наукові дослідження присвячені питанням теорії елементарних частинок, історії фізики. Із В. Фоком 1929 розробив теорію паралельного переносу спінорів, узагальнив рівняння Дірака в гравітаційному полі (коефіцієнти Фока–Іваненка), а з В. Амбарцумяном 1930 висунув гіпотезу дискретного простору-часу та можливості народження й зникнення масивних частинок. 1932 запропонував протонно-нейтронну модель ядра, спільно з Є. Гапоном – його оболонкову модель. Разом з І. Таммом 1934 заклав основи теорії ядерних сил, що базувалися на обмінному характері взаємодії нуклонів у ядрі. Передбачив (1944–48) спільно з І. Померанчуком синхротронне випромінювання релятивістськими електронами в магнітних полях і розробив з А. Соколовим відповідну теорію (Сталінська премія, 1950) та каскадну теорію космічних злив. Працював над створенням нелінійної єдиної теорії, що б враховувала кварки й субкварки, та калібрувальної теорії гравітації. Стояв біля витоків космічної фізики, теорії походження космічної матерії. Вперше висловив ідею про існування в загальній системі елементарних частинок кванта гравітаційного поля-гравітона, можливість його перетворення в інші частинки. Ініціював перші в СРСР біофізичні дослідження з ізотопними індикаторами (метод мічених атомів), які припинено 1948 у зв’язку з урядовою політикою, спрямованою на заборону досліджень з генетики. Під його редакцією та з коментарями вперше в перекладі російського мовою вийшли понад 10 книг класиків сучасної фізики, зокрема Л. де Бройля, В. Гайзенберґа, П. Дірака, Е. Шредінґера, Л. Бріллюена, А. Зоммерфельда, А. Еддінґтона. Реабілітований 1989.
Праці
Мировые постоянные и предельный переход // Журн. Рус. физ.-хим. об-ва. Часть физ. 1928. Т. 60 (англ. перекл. – World constants and limiting transition // Physics of Atomic Nuclear. 2002. Vol. 65); Классическая теория поля: Учеб. Москва; Ленинград, 1949; 1951; Квантовая теория поля. Москва; Ленинград, 1952; Теория гравитации. Ч. 1: Введение в теорию пространства и времени. Москва, 1970; Групповые, геометрические и топологические методы теории поля. Ч. 1–2. Москва, 1983; Калибровочная теория гравитации. Москва, 1985; Гравитация. К., 1985; Москва, 2004; 2008 (усі – співавт.).
Література
Космос, время, энергия: Сб. ст., посвящ. 100-летию Д. Д. Иваненко. Москва, 2004; Сарданашвили Г. А. Дмитрий Иваненко – суперзвезда советской физики: Ненаписанные мемуары. Москва, 2010.
І. М. Неклюдов