Бердяєв Микола Олександрович

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (06(18). 03. 1874, Київ – 25. 03. 1948, м. Кламар, Франція) – філософ, публіцист. Навчався в Університеті святого Володимира у Києві (1894–98). Членство у «Київському союзі боротьби за визволення робітничого класу» й участь у студентських заворушеннях спричинили арешт (1898) і заслання (1900–02 – Вологда, 1903 – Житомир). Світоглядні пошуки цих років увінчуються переходом від марксизму до ідеалізму. 1904–08 мешкав у Санкт-Петербурзі, редагував ж. «Новый путь» і «Вопросы жизни», виступаючи теоретиком «нової релігійної свідомості» («неохристиянства»). 1908 переїхав до Москви, де зблизився з колом філософів, об’єднаних православним книговидавництвом «Путь» (Є. Трубецькой, В. Ерн, С. Булгаков та ін.), разом з якими виступив одним із засновників Релігійно-філософського товариства пам’яті В. Соловйова. У численних працях виявив себе оригінальним мислителем. Більшовицький переворот 1917 сприйняв як трагедію, але історично неминучу. 1919 виступив засновником Вільної академії духовної культури, де читав лекції з філософії історії, філософії релігії та релігійної філософії. Водночас був професором Московського університету. Після кількох арештів Миколу Бердяєва разом із великою групою російських письменників і науковців вислано за кордон (1922). У 1922–24 жив у Берліні, де заснував Релігійно-філософську академію (переведену 1925 до Парижа), вів активну лекційну і наукову діяльність. Від 1924 мешкав у Парижі (згодом у передмісті Парижа – Кламарі). Продовжував активну наукову і викладацьку діяльність, співпрацював з видавництвом «YMCA-Press», був редактором ж. «Путь» (1925–40). Автор численних праць, перекладених багатьма мовами, ще за життя здобув європейську і світову славу. Дослідники зараховують його до шереги найзначніших мислителів 20 ст. Твори Миколи Бердяєва – передусім експлікація та філософська інтерпретація світоглядних основ містерії життя та вчення Ісуса Христа. Продовжуючи традицію ірраціоналістичного філософствування (Блаженніший Авґустин, Б. Паскаль, С. К’єркеґор, Ф. Ніцше та інші), Микола Бердяєв протиставляв філософію особистості раціоналістично-сцієнтистській філософії гносеологічного суб’єкта. Філософія Миколи Бердяєва – це філософія «в межах людини», персоналізм, але своєрідний – христоцентричний, уґрунтований на гострому відчутті несправедливості, принизливості та ворожнечі «цього світу» щодо людини й «нудьги за трансцендентним»; на усвідомленні людини «найбуттєвішим» у бутті, його фокусом (антропоцентризм); на баченні за «вторинною і неістинною» природно-соціальною людиною первинної й істинної, такої, що перебуває поза поділом на суб’єкт і об’єкт, духовної «трансцендентальної людини» – Боголюдини (духоцентризм); на інтуїції про два корені універсуму – «несотворену», «бездонну» першосвободу і Бога (свободоцентризм); на повстанні проти космо-історичних засад в’язничного (щодо духу) буття (прометеїзм і неогностицизм) і активно-творчому наближенні (через вогонь «актів свободи» в «паперовому» бутті несвободи) «кінця світу» (есхатологізм). Свобода – домінанта життя і ключове поняття його творчості. Відповідно до нього Микола Бердяєв вирізняв 2 типи філософії (перший виходить з примату буття над свободою, другий – з примату свободи над буттям) та 2 стратегії людського життя (перша – самопоховання в «об’єктиваціях»; друга – розоб’єктивація людини й світу, прорив із «царства кесаря» в «царство духу»), наголошуючи на істинності другої. Стояв на позиціях християнсько-персоналістичного соціалізму. Боровся з комуністичним тоталітаризмом, але не приймав і капіталізм. Був чужий для більшовиків, але не став «своїм» і для російської еміграції. Закликав до революції, але небувалої – персоналістичної. До євразійців не приєднався, від 1920 міркував у ключі євразійського бачення Росії «Сходу–Заходу» і тлумачив російську ідею як вираз душі всієї Росії (передусім великоруську, а також українського, білоруського та інших народів). Звідси негативне ставлення до «сепаратиських» рухів, до розпаду «Великої Росії» на «штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей».

Праці

Новое религиозное сознание и общественность. С.-Петербург, 1907; Москва, 1999; Смысл творчества. Опыт оправдания человека. Москва, 1916; 1989; 1994; Национализм и империализм. Москва, 1917; Народ и классы в русской революции. Москва, 1917; Свободная церковь. Москва, 1917; Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. Москва, 1918; 1990; 1998; Философия неравенства. Берлин, 1923; Москва, 1990; Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы. Берлин, 1923; Москва, 1990; Философия свободного духа. Проблематика и апология христианства: В 2 ч. Париж, 1927–28; Москва, 1994; О назначении человека. Опыт парадоксальной этики. Париж, 1931; Москва, 1993; Дух и реальность. Основы богочеловеческой духовности. Париж, 1937; Москва, 1994; Самопознание. Опыт философской автобиографии. Париж, 1949; Москва, 1990; 1991; Москва; Х., 1999; Собрание сочинений: В 4-х т. Париж, 1983–91.

Література

Полторацкий Н. П. Бердяев и Россия. Философия истории России у Н. А. Бердяева. Нью-Йорк, 1967; Вадимов А. Жизнь Бердяева: Россия. Oakland, 1993; Дмитриева Н. К., Моисеева А. П. Философ свободного духа (Николай Бердяев: жизнь и творчество). Москва, 1993.

В. Д. Білодід

Інформація про статтю